ЙОГО ПРИСУТНІСТЬ - НА КОЖНОМУ КРОЦІ

“Якщо ти будеш у моїй країні, де котить Іква хвилі свої сині, де гори пнуться у блакить високу, де дзвонить місто над сріблом потоку” - так зворушливо-захоплено він запрошував своїм поетичним словом кожного до України, до Кременця (ці рядки пропонуємо у перекладі Єви Нарубіної). Писав польською, але не відрікався від тої землі, де з’явився на світ. Знаючи українську мову, будучи залюбленим у народну пісню (особливо ж імпонувала “Ой не ходи, Грицю” Марусі Чурай), не випадково він започатковує свій літературний шлях саме “Українською думою”. Тому й справедливо зауважує академік Микола Жулинський: “Юліуш Словацький промовляє до нас не тільки як геніальний польський поет і драматург, але й як великий наш земляк, бо він народився у волинському Кременці”. Ця знаменна подія датована вереснем тисяча вісімсот дев’ятого.
Тепер, через 195 літ по тому, коли ми ходимо кременецькими стежками Поета, його присутність - на кожному кроці. У пам’ятнику в костелі, в тиші музею, в шепоті Ікви, терпкуватій осінній тиші, золотавобарвній мелодії вечорового втомленого проміння...Саме звідси - найперші життєві враження Юліуша Словацького, його перші інтимні захоплення, а головне - дивовижний симбіоз природи, історії, архітектури, що назавше закарбується у його геніальному слові. Двадцятидев’ятилітній, уже перебуваючи у вимушеній еміграції, писатиме він зі Швейцарії до матері: “Кілька днів тому малював, і знаєте що? Вид Кременця з лавки під тополею у ботанічному саду: єзуїтський костьол, будинок, у якому живете, ще далі - Замкова гора і місяць, що сходить із-за мурів старого замку”.
Навіть після смерті Юліуш Словацький, образно мовлячи, повернеться до Кременця. Спочатку, 1909-го, у костьолі, де молився і куди й нині приходять, аби бути разом із Господом, потай вмуровано барельєф митця (скульптор В.Шимановський). А відтак, 1969-го, на вулиці його ж імені, навпроти будинку, де минали дитячі літа (дім належав дідові майбутнього генія), постав пам’ятник. Як зазначав Микола Бажан у листі до свого польського побратима Ярослава Івашкевича, “це красиве погруддя роботи українського скульптора В.Бородая було, здається, першим спорудженим на землі монументом Словацькому”.

“ВЕРНУВСЯ Б Я”
У Кременці Юліуш Словацький жив упродовж 1809 - 1811 років (до переїзду батьків, Евзебіуша та Саломеї, у Вільно), 1814 - 1818, 1826 - 1828 років (останній період - під час канікул). Перебуваючи у службовій відпустці 1830-го, провів її у рідному місті. Востаннє. Вихор політичних подій захопив і його. Зрештою, як патріот, син свого волелюбного народу не міг залишитися осторонь. Після поразки польського повстання поет, випускник юридичного факультету Віленського університету мусив опинитися у вигнанні. Звідти, з чужини, звертався до найріднішої людини: “Коли повернуться розкаяні вигнанці, матусенько, не раз тобі здригнеться серце... Вернувся б я і зняв тобі тягар незмірний... О нене, терном заросла його дорога” (“До матері”, переклад Віктора Коптілова).
Та судиться інакше. На сороковому році життя, коли в Парижі буятиме весна, Юліуш Словацький помре. Лише 1927-го останки перезахоронять у Кракові, там, де знайшов спочинок прах найславетніших поляків, - у Вавелі. А в “Моєму заповіті” він, усвідомлюючи неминуче, ще встигне мовити: “Я з вами жив, страждав і плакав з вами, хто благородний - рідний був мені; тепер вас кидаю... Лиш заклинаю - берегти надії, нести народу сяєво знання... А я свою тут дружбу залишаю для тих, хто душу полюбив сумну”.
Навіть в останні місяці, тижні, дні, даровані долею, уявно вертатиме до отчого порогу. Розгорнімо його “Годину роздумів”: “Там, я це добре бачу, між вершинами гір, з вузької долини здіймаються вгору покриті блакиттю неба вежі чудового рідного міста. Чарівне воно... Старий похмурий замок гордовито здіймається на вершині гори... Удень замок поглядає очима голубих бійниць, а вночі, прикрашений короною стародавніх стін, бовваніє в жалобі над містом” (переклад Максима Рильського). Після детального вивчення епістолярної спадщини польського генія Григорій Вервес зробить висновок: “Про Кременець Юліуш Словацький пише в листах до матері. Рідне місто відразу приходить йому на думку і тоді, коли поет хоче написати щось на згадку коханій жінці з волинського краю - Йоанні Бобровій”.

“ПЛИВЕ МОЯ ІКВА РІДНА”
Ще шість років після смерті сина згорьована Саломея молитиметься у Кременці за спокій його душі. Зліва, неподалік від входу на Туницький цвинтар, - місце її вічного спокою. На надмогильному постаменті викарбувано: “Саломея з Янушевських Бекю (прізвище по другому чоловікові. - В.В.), вдова по Евзебіушу Словацькому, мати Юліуша Словацького, жила літ 65, вмерла дня 26 липня 1855”. На одній із сторін цього пам’ятника значиться, що він - також данина, дар Поетові.
Вересень 2004-го став ще одним підтвердженням того, що, образно мовлячи, Поет укотре повертається на рідну Волинь. У Кременці, в родинному будинку, що неподалік від колишніх ліцею і Волинської гімназії, де викладав словесність батько майбутнього митця слова, відкрито музей “Година думки Юліуша Словацького”. Кореспондентові СіДу поталанило побувати в ньому ще до офіційних урочистостей за участю урядовців України та Польщі, літераторів, діячів культури. У кожній з восьми зал музею (експозицію сформували Йоланта Поль і Тамара Сєніна) все дихає любов’ю до Поета. Тут по-особливому відчуваєш духовну присутність Юліуша Словацького. Цей музей допоможе новим і новим спраглим запричаститися з джерела вічного, привідчинити двері у світ нетлінного слова, відчути добротоворчо-незнищенну енергетику материнсько-отчого краю, що дав світові такого генія, котрий словом і долею довів полякам та українцям, що вони - велика християнська європейська родина.
“Пливе моя Іква рідна”, - променів любов’ю Юліуш Словацький. І ця річечка, і місцина, і книгозбірня та вулиця його імені, і навіть голуби на підвіконнях - все наче промовляє, якого вдячного сина народила ця благословенна земля. Відчуваючи це свято душі, пригадуєш Павличкову констатацію, що “дерево поезії Словацького зазеленіло по роках, розрослося розложисто, але його корені сягають у глибину “кременецької”, “ української” підсвідомості поета”.

                                                                                                  Віктор ВЕРБИЧ