У місті Кременці в районі Дубенської є давнє кладовище, яке має назву "Калантир". Звідки походить така назва і що вона означає ніхто не знає. Щодо походження існують лише припущення та історичні версії.

Тут до сьогодні стоїть церква Святої Трійці. Князем Симовитом тут була заснована "княже-Симовитська усипальниця". Через деякий час вона перейшла у володіння Денисків-Мокосіїв, які володіли Кременцем і стали родичами із Семовитами шляхом династичного шлюбу. Один чоловік із роду Денисків Мокосіїв прийняв чернецтво і тому кладовище стало називатись "ситець чернецький". Ці події відбулися ще у перші століття християнства на Русі, тому точних історичних даних і літописних відомостей про заснування цього цвинтаря немає.

Окремі дані про Калан тир відносяться до XVII століття. У 1637-1640 роках це кладовище носило назву "Калантирь".

Історію походження даної назви люди пов'язують із трагічними подіями, що відбулися на наших землях у XVI-XVII століттях. Окрім воїн і повстань краєм прокотилась страшна хвороба - чума. Вона косила людей у селах і містах, від великого мору вмирали старі і діти. Людей, померлих від чуми, не можна було хоронити на міських цвинтарях, оскільки інфекція могла поширюватись на здорове населення. Тому тих нещасних проводили в останню путь на спеціально відведених кладовищах, які були здебільшого за містом. Можливо саме тоді з'явились перші поховання в районі Дубенської. Щодо назви, то спочатку цвинтар називався, Карантин, - оскільки це була інфекційно заражена територія. Згодом, коли хвороба відступила, назва кладовища змінилася на "Калантир".

З XIX століття, а точніше з 1850 року цвинтар почали називати "Старий плон". Тоді його управителем було Якутське братство, яке отримало землю у 1255 сажнів і землі СІ. Скакальського, які надані йому Кременецькою міською управою 14 серпня 1895 року на прохання братства. Відведена земля почала називатися "Новий Олександрійський плон" або "Новий плон". У 1896 році на "Новому плоні" на кошти Митрофана Івана збудовано церкву на честь Олександра Невського. Через рік навпроти церкви збудували дзвіницю у формі башти.

У 1926 році було проведено ремонтні роботи у сторожці поблизу церкви. Тоді у вересні з'явився капітан полку і заявив, що ця територія належить лише військовим, розігнав працівників, що проводили тут роботи. Ця подія викликала серйозне занепокоєння і Єпископ Антоній надіслав гнівну грамоту кременецькому старості, після чого той дозволив перебувати на Калантирі військовим і світським особам. Ремонтні роботи були продовжені.

Проте справу закрити не вдалося. Військове відомство подало справу до суду із вимогою повернення їм Калантиру.

6 січня 1928 року кладовище розділили на дві частини. Військові одержали північні землі (в сторону села Білокриниця). Світським особам віддали південну частину із церквою, дзвіницею і сторожкою. На такий розподіл не погодились ні військові ні світські особи, ні члени братства.

У 1935 році після довгих суперечок кладовище розділили так, як це було зроблено у 1926 році.

У важкий воєнний і післявоєнний час на кладовище ніхто не приходив. Воно поросло бур'яном, від огорожі не залишилось ні сліду, а церква пустувала і руйнувалась. Мало хто знав про старовинне місце на цвинтарі, яке з'явилось тут у 1941 році. Перед самим приходом німців у Кременець енкаведисти прагнули позбутись своїх жертв - людей, яких закатували у Кременецькій тюрмі. Вони відносили трупи на цвинтар і закопували їх по кілька в одну яму. Це, напевно, були останні поховання на цьому давньому цвинтарі.

Із здобуттям Україною незалежності у 1991 році люди з'ясували правду про воєнні поховання. З ініціативи депутата Міської Ради Володимира Чуби, на тому місті, де енкаведисти закопували свої жертви, жителі Кременця насипали пагорб, встановили хрест і меморіальну дошку та відслужили панахиду.

Тоді ж відбувся хресний хід - від тюрми до кладовища стояли люди живим ланцюгом.

Згодом було прийнято рішення про відбудову церкви. Частину грошей зібрали мешканці навколишніх вулиць, дещо виділило АТП-16155, районний осередок пасічників-любителей, чималу допомогу надала військова частина, що знаходилась в Білокриниці.

Через кілька років наполегливої праці церкву було відкрито. її освячення відбулося в день Святої Трійці.